Ніщо не вражає людину більше самої людини. Я переконався в тому, що моє хвилювання про світ, про людство нікому непотрібне.
Та це моя стихія, але минулих століть, століть майбутнього. Здається, через оце усе я вже проходив, нібито заново проживаю життя, та чомусь не знаю що буде далі, бо розумію ту близьку даль, так розумію, що аж боляче стає, боляче зі сміхом. Бо аж трусить від жаху, від жаху того, що я, батько, ще більший дитина своєї дитини, та тільки дорослий, а може старий, стара дитина. Ніщо не вражає людину більше самої людини, коли вражена і вражаюча людина ти. Невже недостатньо навколишнього середовища, душ, які в ньому живуть, невже недостатньо вражень, невже недостатньо думок про те, що ти народився не в свій час. Та потім розумієш, що лише цим самим він і є твій – час твій, твоя епоха, вимір, і вмить стає твоїм всесвітом. І ти собою вже не володієш, всім своїм єством існуєш і вмираєш, а та мить між ними і є життя.
Розумію, що гублюся у своїх думках, у підсвідомості, то наче лабіринт. Та зненацька почувся чийсь голос, із темряви до світла йду, навіть озирнутися боюсь. Простягнувши руки перед собою, вдихаючи повітря глибоко, відчуваю як чийсь подих б’є в обличчя прохолодою. Я йду, я йду повільною ходою, та чомусь забилось серце в грудях, по спині чи то жар, чи то мороз пройшов... Я йду, повільною ходою йду до світла, а воно тріпоче, тріпоче то тут то там...

ти шо чокнутий?зараз кожен повинен думати про свою дупу,а твое п!клування тебе не нагодуе.

ну ось. дешеве прагнення до теплої і жирної дупи.
Ну досягнеш! а далі що? одягнеш панцир байдужості і жбурнеш хвилювання в унітаз!?!?

Ми вражаємо самі себе своєю величчю залишатися просто людьми. Пригнічуючи в собі таким чином здатність бути Людяними Людьми. Ми боїмося бути дітьми. Бо маємо здатність виростати. Треба припинити фізичний розвиток, натомість возродити – духовний. Бо духовний набагато більше важить. Не тому, що тяжкий. А тому, що легкий. Він майже прозорий. Незаймана душа – прозора – гола – чиста. Та чи вміємо ми берегти цноту? Ми самі гвалтуємо себе, і змушуємо одружуватись на дупі, бо такі закони. Не Божі закони, а наші. Вони наші, бо Ми перекручуємо Божі на свій лад і втішамось з того, з тої "великої справедливості"...

стресостійкість, а глибоко в душі --вразливість є однією з передумов постійного розвитку Себе, як Особистості... Якщо людина надто вразлива, вона і сама не хоче життєвих і робочих потрясінь, але розуміючи, що такі навантаження загартовують її волю (до певної міри!). пам'ятатайте просто, що існують різні типи особистості. головне — не помилитися у своїх схильностях та уподобаннях, правильно зрозуміти власні потреби, а не потреби і очікування рідних, друзів чи колег...

Та зненацька почувся чийсь голос, із темряви до світла йду, навіть озирнутися боюсь. Простягнувши руки перед собою, вдихаючи повітря глибоко, відчуваю як чийсь подих б’є в обличчя прохолодою. Я йду, я йду повільною ходою, та чомусь забилось серце в грудях, по спині чи то жар, чи то мороз пройшов... Я йду, повільною ходою йду до світла, а воно тріпоче, тріпоче то тут то там...

ты поэт?красиво....